У межах нового дослідження вчені дізналися, що птахи Великих рівнин – американські кульони – підслуховують сусідських лучних собачок, щоб своєчасно ховатися від хижаків та захищати свої гнізда.

Чорнохвості лучні собачки – це високосоціальні гризуни, які живуть колоніями та є надзвичайно комунікабельними. Вони мають досить складну «мову» і використовують її для обміну інформацією, наприклад, про хижаків, що наближаються. На Великих рівнинах вони є дуже вразливими до широкого розмаїття хижаків, серед яких – койоти, борсуки, рисі, беркути, канюки, гримучі змії тощо. «Мова» собачок є достатньо різноманітною, тож завдяки їй вони можуть повідомити один одному про напрямок руху, вид, розмір та навіть колір небезпеки. Ці попереджувальні звукові сигнали вони чують на великій відстані, після чого стають у стійку для спостереження або ховаються в нори.

Виявилося, що крики лучних собачок чують не лише їхні родичі. Гризуни розділяють ареал з іншими видами, включно із великими навколоводними птахами, відомими як американські кульони. Ці птахи гніздяться на трав’янистих ділянках Великих рівнин. Такий вибір місця проживання може здаватися нелогічним, адже відкриті території з великою кількістю гризунів виглядають як ідеальне місце для пошуку їжі для хижаків. Варто зазначити, що ці птахи непогано адаптовані до такого життя. Наприклад, їхні гнізда – це видряпана в землі нора, а пташенята вилуплюються вкритими пухом і з відкритими очима, тому можуть покинути гніздо вже через п’ять годин. Втім, вчені виявили, що це не єдині механізми адаптації до життя в степу.

Для вивчення незвичної взаємодії лучних собачок та кульонів вчені створили «Badger-inator» – моторизоване опудало борсука з дистанційним керуванням. Дослідники спостерігали, як птахи реагували, коли цей диво-звір їздив степами Монтани. Щоб протестувати свою теорію, вони записали крики лучних собачок та періодично відтворювали їх прямо з робоборсука. Вчені помітили, що, почувши попереджувальні звукові сигнали сусідів, самиці кульонів, що сиділи на яйцях, швидко розпластувалися серед трави, щоб замаскуватися та виглядати якомога менш помітними. Коли ж «Badger-inator» рухався беззвучно, птахи помічали потенційну загрозу значно пізніше. Псевдохижак міг під’їхати до них на відстань близько 20 метрів, перш ніж вони реагували.

Водночас самці американського кульона реагували на імітації небезпеки інакше. Помітивши хижака, вони не ховалися: часто самці видавали тривожні звуки та приблизно у чверті випадків намагалися напасти на чужинця. Реакція була практично однаковою незалежно від того, чи чули вони крики лучних собачок. На думку дослідників, низька ймовірність спроби нападу на псевдоборсука могла бути зумовленою тим, що такою поведінкою птахи можуть викрити розташування свого гнізда та пташенят. Орнітологи зазначають, що раніше їм доводилося спостерігати, як пернаті дослухаються до криків інших пташок, однак те, що вони можуть підслуховувати і ссавців, стало для вчених сюрпризом. Вони вважають, що насправді в дикій природі таке явище може бути набагато більш поширеним.