Щороку понад мільйон людей різного віку беруть участь у марафонах. Нещодавно дослідники дізналися, що, хоча біг може бути корисним для здоров’я, подолання великих дистанцій є не таким вже й добрим для людського мозку. Ба більше, виявилося, що негативні наслідки бігу на марафонські відстані зберігаються ще протягом місяця після забігу.

Вчені з Університету Країни Басків знайшли зв’язок між марафонами та різким зменшенням в мозку людини товщини захисного шару аксонів – мієлінової оболонки. Вона критично необхідна для електричної ізоляції аксонів нервових клітин від потенціалів дії інших клітин і для пришвидшення передачі власного імпульсу. Втрата мієліну є одним з важливих біологічних маркерів низки неврологічних захворювань від інсульту до розсіяного склерозу. Чому ж марафонський біг впливає на мієлінову оболонку? Коли основні джерела енергії для організму – як-то глікоген, який зберігається в м’язах та печінці – вичерпуються, наше тіло вдається до резервного живлення. Воно передбачає спалювання жирів – ліпідів – як палива. Варто зазначити, що мієлін має дуже високий вміст ліпідів – 70-80%. Отже, по суті, на шляху до фінішу організм марафонців починає спалювати захисну оболонку нервових волокон їхнього мозку.

Під час обсерваційного дослідження вчені проаналізували МРТ головного мозку бігунів до початку забігу та протягом 48 годин після завершення виснажливого маршруту 42,195 км завдовжки. Аналіз сканування проводили наосліп, не маючи інформації про те, коли воно було виконане. Виявилося, що після марафону в дюжині ділянок мозку, пов’язаних із координацією рухів, відчуттями та емоціями, об’єм мієліну помітно скоротився. Втім, є і гарні новини: вже за два тижні після забігу мієлінова оболонка природним чином почала відновлюватися і за два місяці повернулася до нормального стану. Дослідники зазначили, що зменшення шару мієліну відбувалося лише в окремих конкретних ділянках мозку, тимчасом як в інших місцях оболонки аксонів залишалися недоторканими.

Для відстеження рівня мієліну в мозку піддослідних вчені використовували метод myelin water imaging (MWI), заснований на технології МРТ. Він вимірює біомаркер MWF – так звану фракцію мієлінової води, а точніше долю води між шарами мієліну в оболонці аксонів. Це непрямий маркер щільності речовини, що дозволяє відстежувати навіть незначні зміни. Однак, всупереч назві цього методу, зниження щільності мієліну не було пов’язано з рівнем гідратації бігунів. Аби виключити цей чинник, вчені оцінили загальний об’єм мозку марафонців, дослідивши стан білої та сірої речовини, шлуночків, мозочка тощо. Також було проведено аналіз вмісту води в різних зонах мозку, аби переконатися, що зміни MWF не були спричинені локальними коливаннями водного балансу. Завдяки цьому дослідники довели, що витончення мієлінової оболонки не є наслідком зневоднення та деформації мозкової тканини в процесі тривалого бігу.

Цей феномен отримав назву метаболічна пластичність мієліну. Поки що вчені не впевнені, чи може це явище спричиняти більш тривалі наслідки. Водночас дослідження іспанців дуже яскраво продемонструвало потенційний зв’язок між заняттями видами спорту, що вимагають неабиякої витривалості, та змінами когнітивних функцій людини. Надалі вони прагнуть продовжити вивчати цей процес, розширивши пул піддослідних, адже досі в дослідженні взяли участь всього 10 бігунів (з них 8 чоловіків) віком від 45 до 73 років. Наразі немає жодних доказів того, що марафонський біг є шкідливим для когнітивних функцій бігунів у короткотривалій або довгостроковій перспективі. Хоча дехто точно може сказати, що треба бути не в собі, аби вирішити брати участь у виснажливих багатокілометрових забігах.