Антарктида – холодний та темний континент, ізольований від зовнішнього світу. Тому абсолютно не дивно, що дослідники, які проживають на наукових станціях континенту, хотіли б мати поряд пухнастого супутника, який став би для них справжньою розрадою. Втім, виявляється, що не все так просто, і науковцям доводиться боротися за право завести на станції котів або інших домашніх улюбленців.

Співробітники головної американської бази в Антарктиді Мак-Мердо займають свій час роботою та нечисленними розвагами: музикою, книжками, спортом та спілкуванням з колегами. Проте навіть із появою якісного інтернету на станції завдяки Starlink науковцям важко підтримувати власний моральний стан довгою зимовою ніччю. Від середини лютого до серпня наукова база занурюється в темряву, адже протягом цих місяців сонце не сходить над горизонтом. Як наслідок, температура зовні опускається до 46 °C нижче нуля, а швидкість поривів вітру сягає 112 км/год. У цей час чисельність населення станції скорочується з кількох тисяч до сотень, бо в таких умовах стає значно складніше забезпечувати велику кількість людей припасами. Навіть для найбільш вмотивованих науковців життя за умов мінімальної приватності та ізоляції від зовнішнього світу сповнюється стресу та розчарування: мешканці станції сумують за можливістю прогулятися вулицею, зустріти нових людей, жити в комфортні власного дому тощо.

За словами учасника поточного зимового сезону Мак-Мердо Стюарта Белінга, цієї зими йому чи не найбільше не вистачає компанії його кішки Луни, яка загинула, коли він вже перебував на станції. Думки про улюбленицю надихнули його на створення особливого проєкту до щорічної наукової виставки, основною ідеєю котрого є вивчення переваг перебування домашніх котів на антарктичних станціях. Відверто кажучи, на початку проєкту Стюарт мав дещо скромні уявлення про те, яку користь вусаті можуть принести здоров’ю мешканців Мак-Мердо. Однак він добре пам’ятав про численні історичні прецеденти, коли участь котів у дослідницьких місіях до Антарктиди підвищувала моральний дух їхніх учасників.

Оскільки морські дослідження донедавна були єдиним способом дістатися до Антарктиди, історія антарктичних домашніх тварин тісно пов’язана з історіями тварин, які знайшли домівку в морі. Так, наприклад, в експедиції Ернеста Шеклтона 1914 року на борту Endurance брав участь кіт одного з членів команди Mrs. Chippy. Ба більше, практично у всіх експедиціях Героїчної доби дослідження Антарктики були залучені коти – Poplar та Blackwall на борту Discovery або Nansen і Sverdrup на борту Belgica. До речі, окрім котів, команду екіпажу Discovery склав пес Scamp, а в експедиції Роберта Скотта Terra Nova брали участь кіт, кролик, морська свинка, декілька собак та поні.

Так, історія дослідження Антарктики підтримувала тезу Белінга, але, на жаль, не правовий режим, встановлений Договором про Антарктику. У квітні 1994 року останні їздові собаки були вивезені зі свого дому на континенті після того, як набуло повної чинності положення Договору про Антарктику, згідно з яким жодні чужорідні види не можуть бути інтродуковані чи утримуватися на континенті (крім людей). Саме воно є основною перепоною на шляху до втілення ініціативи Стюарта Белінга.

Задовго до пропозиції Белінга стосовно розміщення на станції Мак-Мердо нового мешканця перший крок до ідеї котів в Антарктиді зробив координатор Антарктичної програми США Філ Джейкобсен. 14 років тому він заснував Antarctic Cat Club, за правилами котрого всі учасники місії, що були змушені залишити своїх котів вдома, зобов’язуються ділитися новими фотографіями улюбленця з «Великої Землі» з іншими членами клубу, супроводжуючи розсилку коротким «meow». За словами Джейкобсена, розлучення із домашніми улюбленцями є одним із найважчих атрибутів довгого перебування вдалині від дому. Філ вперше взяв участь в антарктичних дослідженнях п’ять років тому і відтоді повернувся додому до віддаленої роботи, але його кіт і досі не пробачив йому цей вчинок. Друзі та родина усвідомлюють, що учасник експедиції їде всього на пів року, але тварина думає, що її покинули назавжди.

У 1980-х роках більшість робочих собак замінили снігоходами, проте невеликі популяції домашніх тварин, у тому числі й котів, ще залишались на різних станціях. Але їхня присутність дійсно загрожувала тваринам Антарктиди, адже улюбленці людей з інших екосистем могли бути переносниками небезпечних для ізольованих популяцій хвороб та паразитів, а деяких тварин взагалі вбивали задля того, аби прогодувати собак. З Договором про Антарктику мешканцям та гостям наукових станцій заборонили привозити з собою котів, собак та інших домашніх тварин, а також наближатися до місцевих тварин та торкатися них. Насамперед ця заборона була пов’язана із прагненням мінімізувати вплив людей та їхніх супутників на недоторкану екосистему ізольованого континенту, адже масштаби наслідків такої взаємодії для антарктичних видів є невідомими.

Втім, Белінг вважає, що йому вдалося знайти лазівку – розділ C Закону про збереження Антарктики, що дозволяє інтродукцію немісцевих тварин у винятках, коли їх можна вважати дослідницькими або лабораторними. Експеримент, спрямований на вивчення впливу домашніх котів на здоров’я та моральний стан мешканців антарктичної бази, може вписатися у цей виняток. Розповсюдженню котячих хвороб чи паразитів, а також їхньому полюванню на місцевих тварин можна запобігти з допомогою адекватних заходів безпеки, а досвід проживання антарктичних дослідників із котом може стати джерелом цінної інформації для Національного наукового фонду та, ймовірно, навіть для NASA. У своєму проєкті він презентував варіант облаштування приміщення «лабораторії», де можна утримувати кота, аби запобігти його взаємодії з екосистемою Антарктики. Як же назвуть першого за понад 30 років антарктичного кота, якщо Белінг зможе отримати відповідний дозвіл? На думку Стюарта, чудовим варіантом стане наслідування прикладу кота експедиції Шеклтона – Mrs./Mr. Chippy. Однак остаточне рішення буде прийнято через опитування серед мешканців станції.