Аксолотлі перебувають на межі зникнення в дикій природі, де вони зустрічаються виключно в мережі каналів у залишках стародавнього озера Сошимілко в Мехіко. Втім, нове дослідження вказує на те, що ці неймовірні амфібії можуть призвичаїтися до життя в природному середовищі або в штучних водно-болотних угіддях, навіть якщо вони народилися та виросли в неволі.

Команда дослідників випустила 18 аксолотлів, вирощених в межах програми збереження виду в неволі, у болотах на півдні Мехіко. Вчені виявили, що тварини вижили в новому для них середовищі. Аксолотлі (Ambystoma mexicanum) – це неотенічні личинки амбістом, що не пройшли фазу метаморфозу – перетворення на дорослу особину. Тобто протягом всього свого життя вони залишаються на стадії водної зябрової личинки, що не виходить на сушу. Раніше вони були розповсюджені в багатьох прісних озерах Мехіко, але через втручання людини їхній ареал було знищено практично повністю. Іспанські поселенці висушили озера, аби запобігти повеням, зберігши на місці деяких з них лише штучні канали. У каналах Сошимілко вчені випустили вісім аксолотлів, і ще десять звільнили у так званому Східному кар’єрі – штучній водоймі в межах дослідницького екологічного заповідника Педрегаль-де-Сан-Анхель. Тварин – дев’ятьох самців та дев’ятьох самиць – відстажували з допомогою радіопередатчиків та волонтерів, які спостерігали за локаціями принаймні двічі на день протягом 40 днів.

Вирощені в неволі аксолотлі не просто вижили в дикій природі протягом всієї тривалості експерименту: троє з них, яких виловили дослідники для вивчення, навіть набрали вагу. Це означало, що амфібії призвичаїлися до нового ареалу та почали полювати. За словами авторів дослідження, вони не виглядали знервованими, худими або хворими, що б свідчило про несприятливе закінчення експерименту. Завдяки моніторингу тварин поза межами рідного акваріуму вчені також виявили, що вони підтримують зв’язок одна з одною, часто проводячи час в усталених групах. Така поведінка може вказувати на вищий, ніж вважалося, рівень соціалізації виду, що передбачає можливість формування стосунків, схожих на дружбу.

Дослідники помітили, що старші аксолотлі долали меншу відстань за день, ніж молодші, хоча всі вони є на стадії личинок, здатних до регенерації. На думку вчених, причиною тому не біологічні зміни, що траплялися б з амфібіями з віком, але життєвий досвід. Ймовірно, завдяки більш багатому досвіду старші аксолотлі ефективніше знаходили та захищали території, що були кращими з погляду обсягів ресурсів, тому їм не доводилося багато рухатися, аби знайти їжу. Після закінчення періоду експерименту вчені та волонтери помітили, як чаплі полюють на аксолотлів. Це спостереження було важливим для оптимізації майбутніх програм із розведення аксолотлів в неволі, що мають включати в себе тренування амфібій на предмет обізнаності про хижаків перед випуском на волю.

У майбутньому пріоритет таких програм полягатиме на покращенні стану природного середовища аксолотлів. Озеро Сошимілко вже багато років страждає від забруднення та деградації флори, унаслідок чого популяція Ambystoma mexicanum в ньому стрімко скорочується. За розрахунками Міжнародного союза охорони природи, кількість представників цього виду в дикій природі коливається від кількох десятків до кількох сотень особин. Вчені сподіваються, що за підтримки громади їм вдасться відновити природний ареал аксолотлів. Експеримент продемонстрував, що аксолотлі можуть вижити і в штучних водно-болотних угіддях. Отже, якщо цей план виявиться провальним, принаймні, ці чарівні амфібії матимуть шанс на життя в дикій природі, хоч і поза межами природного ареалу.

Джерело: Movement ecology of captive-bred axolotls in restored and artificial wetlands: Conservation insights for amphibian reintroductions and translocations / Alejandra G. Ramos at al.