Сатурн найбільш впізнаваний за величною системою кілець, які роблять його помітним із Землі навіть з допомогою бінокля. Нове дослідження розглянуло сценарій, згідно з яким наша планета також могла мати власне кільце, яке спричиняло абсолютний хаос на її поверхні.

Сьогодні нам добре відомо, що за всю історію свого існування Земля пройшла багато метаморфозів. У свої перші дні вона була вкритою океанами з магми, а значно пізніше на якийсь час перетворювалася на величезну сніжку. Упродовж мільйонів років частини суходолу раз за разом розколювалися, розходилися по різних куточках планети і знову об’єднувалися у єдине ціле. Варто зазначити, що гіпотеза про існування кільця – це порівняно молода ідея. Команда дослідників з Університету Монаша в Австралії вважає, що приблизно 466 мільйонів років тому нашу планету оточувало кільце з космічного каміння, яке проіснувало декілька десятків мільйонів років. Такі висновки стали результатом завзятої роботи геологів-детективів.

Вчені зауважили, що в Ордовицькому періоді (другому геологічному періоді палеозойської ери) на Землі спостерігалося різке підвищення кількості ударних кратерів. Геологи визначили розташування 21 кратера, що сформувалися у цей період, та використали комп’ютерне моделювання руху тектонічних плит, аби визначити, де вони знаходилися на момент падіння космічного тіла. Цікаво, що всі ці кратери з’явилися в межах тридцяти градусів на північ та південь від екватора. Зазвичай падіння метеоритів трапляється в абсолютно різних куточках планети, а такий збіг здався дослідникам дещо підозрілим.

Аби виключити шанс помилки вибіркового спостереження, вчені вирішили розрахувати, яка доля континентальної поверхні могла зберігати форму кратерів настільки довго. Їхнім фокусом стали найбільш стабільні секції земної кори, датовані серединою Ордовицького періоду, за винятком ділянок, що постраждали від тектонічної активності та ерозії. Такі ділянки були ідентифіковані у Західній Австралії, Африці, Північній Америці та Європі. Використовуючи ідентичні алгоритми комп’ютерного моделювання, дослідники визначили, де знаходилися ці фрагменти земної кори 485,4–443,8 млн років тому. За результатами моделювання лише 30% цих територій знаходилися біля екватора. Те, що всі кратери, обрані вченими для дослідження гіпотези про кільце, знаходяться саме в межах цих 30% територій, є статистичною аномалією.

Що ж могло спричинити різке збільшення кількості ударних кратерів поряд із екватором древньої Землі? Дослідники припускають, що 466 мільйонів років тому сила земного тяжіння могла захопити астероїд та розірвати його на шматки, формуючи величезне кільце з космічного каміння. Дощ з уламків астероїда протягом десятків мільйонів років падав на Землю, концентруючись у зоні екватора. Аналіз матеріалів в цих кратерах також демонструє, що момент розірвання основного астероїда та падіння його уламків розділяє порівняно невеликий за космічними мірками час. Приблизно через 20 мільйонів років після цієї події на Землі розпочався Хірнантський льодовиковий період, який проявився у зниженні температур до рекордних за останні пів мільярда років показників. Вчені вважають, що через нахил осі обертання нашої планети відносно Сонця, кільце навколо екватора могло відкидати на поверхню Землі величезну тінь, спричиняючи глобальне похолодання.

Це дослідження наштовхнуло дослідників на думку про те, що, ймовірно, наявність кільця або системи кілець протягом певного часу є нормальною фазою розвитку планет. Ба більше, як показує приклад Сонячної системи, такі утворення можуть час від часу з’являтися та зникати. Сучасні розрахунки показують, що кільця Сатурна є молодшими за 100 чи навіть 10 мільйонів років. За оцінками експертів, понад 90% часу існування цієї планети їх не було, а в найближчі сотні мільйонів років вони можуть повністю або частково зникнути. Водночас наш близький сусід – Марс – активно розриває один зі своїх супутників, який в майбутньому може перетворитися на кільце з уламків.