У 1980 році вибухове виверження вулкана Сент-Геленс раз і назавжди змінило вигляд озера Спіріт, перетворивши його на гігантське анатомічно неточне серце. Відтоді вчені пильно відстежують стан водойми, аби дізнатися, як екосистеми відновлюються після масштабних стихійних лих.
Приблизно о 8:32 ранку за Тихоокеанським літнім часом 18 травня 1980 року землетрус магнітудою 5,1 сколихнув частину Каскадних гір Північної Америки, спричинивши катастрофічне виверження гори Сент-Геленс – активного андезитового стратовулкана, розташованого на відстані приблизно 150 км на південь від Сіетлу. Спершу вершина та північний схил гори сильно просіли, утворивши найбільший в історії субареальний (на суші) зсув ґрунту. Пізніше з потужним вибухом вулкан випустив у небо величезний пірокластичний шлейф, осипаючи околиці камінням, лавою та попелом. Унаслідок зсуву та вибуху загинуло 57 людей, що зробило це виверження найсмертельнішим в історії США. Ця подія також призвела до серйозних руйнувань інфраструктури: збитки оцінили у $1 млрд ($3,8 млрд на сьогодні з урахуванням інфляції).
До цього історичного виверження озеро Спіріт було значно меншим та складалося з двох рукавів – східного та західного, що поєднувалися тонким перешийком. Протягом багатьох десятиліть воно залишалося популярним серед туристів: на його узбережжі діяли шість кемпінгів та багато індивідуальних рублених будиночків. Однак унаслідок зсуву ґрунту та подальшого вибуху водойма стала значно ширшою та мілководною. До того ж сьогодні озеро Спіріт лежить на 60 метрів вище, ніж раніше, а його площа сягає 11,5 км2. Залишки таборів, ймовірно, назавжди поховані на дні водойми. Хоча її екосистема поступово відновилася після катастрофічного виверження, вона переважно залишається закритою для загалу. На території озера діють заборони на риболовлю, плавання та інші варіанти дозвілля.
Такі заборони зумовлені тим, що дослідників дуже цікавить те, як екосистема озера відреагувала на цю екстремальну подію та повернулася до життя після катастрофи такого масштабу. За даними American Scientist, під час виверження зсув ґрунту витіснив більшу частину води в озері Спіріт, створивши хвилю заввишки 250 метрів, яка змила тодішню лінію узбережжя. Згодом вода повернулася до природного басейну, але потоки лави заблокували оригінальний виток озера, що постачав воду до річки Норс Форк Тоутл. Як наслідок, рівень води в озері стрімко зростав до 1985 року, поки інженери не спорудили штучну дренажну систему, щоб зупинити його переповнення. Без цього 2500-метрового дренажного тунелю природна вулканічна гребля, ймовірно, не витримала б тиску води, спричинивши руйнівні повені.
Сьогодні вчені з ентузіазмом спостерігають, як дерева, вирвані з корінням під час вибуху, змінили свою роль у контексті екосистеми: на супутникових фотографіях їх видно як величезну коричневу пляму всередині водойми. У перші місяці після виверження загиблі дерева вкривали до 40% поверхні озера Спіріт. Разом з вулканічними газами, що виривалися у водойму крізь щілини дна, щільність дерев’яного «плоту» створила вкрай несприятливі умови для життя. У воді забракло кисню, необхідного для життєдіяльності організмів, і вчені вважали, що екосистемі озера знадобляться десятиліття, перш ніж вона стане придатною для життя. Однак вже у 1983 році дослідники зафіксували появу фітопланктону на поверхні водойми: згодом завдяки йому рівень кисню у воді нормалізувався, і життя в озері Спіріт нарешті відродилося.